Скотный двор Скотный двор

 Паразитологія та інвазійні хвороби
сільськогосподарських тварин

 

В.К. Чернуха (ред.), Ю.Г.Артеменко, В.Ф. Галат та ін. — К.: Урожай, 1996.

Карта сайту

Зміст

ЗАГАЛЬНА ПАРАЗИТОЛОГІЯ

Визначення паразитології, її зміст та значення

Історія розвитку наукових шкіл зоопаразитологів, паразитологічні дослідження в Україні

Біологічні основи паразитизму

Типи взаємовідносин організмів

Паразитизм, закони (аксіоми) та рівні паразитизму

ВЧЕННЯ ПРО ІНВАЗІЙНІ ХВОРОБИ

Економічні збитки, які спричиняють інвазійні хвороби

Епізоотологія інвазійних хвороб

Вчення Є.Н.Павловського про природну вогнищевість трансмісивних хвороб

Вплив навколишнього середовища та фауни живителів на перебіг інвазії

Імунітет при інвазійних хворобах тварин

Ветеринарна паразитоценологія

Принцип планування протипаразитарних заходів

Основи профілактики інвазійних хвороб

ПРОТОЗООЗИ ТВАРИН (НАЙПРОСТІШІ ТА ПРОТОЗОЙНІ ХВОРОБИ

Піроплазмідози

Бабезіоз великої рогатої худоби

Бабезіоз овець та кіз

Бабезіоз коней

Бабезіоз собак

Тейлеріоз

Кокцидіїдози тварин

Еймеріози тварин

Еймеріоз курей

Еймеріоз кролів

Еймеріоз великої рогатої худоби

Еймеріоз овець

Кокцидіїдози свиней

Токсоплазмоз

Ізоспорози собак і котів

Саркоцистоз

Криптоспоридіоз

Трихомоноз

Парувальна хвороба

Гістомоноз

Балантидіоз

Хілодонельоз

Іхтіофтиріоз

Нозематоз

Амебіоз

Анаплазмоз

Еперітрозооноз

Бореліоз

ВЕТЕРИНАРНА ГЕЛЬМІНТОЛОГІЯ

Визначення, зміст і обсяг ветеринарної гельмінтології

Основні етапи розвитку та вклад українських вчених у вивчення гельмінтозів тварин

Патогенез і особливості імунітету при гельмінтозах

Імунітет при гельмінтозах

Діагностика гельмінтозів

Епізоотологічна класифікація гельмінтозів

Основні принципи заходів боротьби з гельмінтозами

Трематоди і трематодози тварин

Трематодози жуйних

Фасціольоз

Дикроцеліїдози жуйних

Дикроцеліоз

Еуритремагоз

Парамфістомататози тварин

Парамфістомидози

Опісторхоз

Простогонімоз

Ехіностоматидози

Нотокотилідози

ЦЕСТОДИ І ЦЕСТОДОЗИ ТВАРИН

Ларвальні цестодози

Теніаринхоз — цистицеркоз

Теніоз — цистицеркоз

Цистицеркоз тенуікольний

Цистицеркоз пізиформний

Цистицеркоз овісний

Ценуроз церебральний

Ценуроз м'язової тканини та підшкірної клітковини (ценуроз Скрябіна)

Ехінококоз

Альвеококоз

Імагінальні цестодози

Теніїдози

Теніози

Мультицептози

Ехінококоз

Альвеококоз

Дипилідіоз

Дифілоботріоз

Мезоцестоїдози м'ясоїдних

Аноплоцефалятози

Монієзіоз

Тизанієзіоз

Авітеліноз

Стилезіоз жуйних

Аноплоцефалідози коней

Гіменолепідатози

Дрепанідотеніоз

Гіменолепідози

Райєтинози

Давеніоз

Амеботеніоз і хоанотеніоз

Цестодози риб

Кавіоз

Каріофільоз

Ботріоцефальоз

Лігулідози

НЕМАТОДИ І НЕМАТОДОЗИ

Оксиуратози

Оксиуроз

Скрябінемоз

Пасалуроз

Гетеракідоз

Гангулотеракідоз

Аскаридатози

Аскаридоз свиней

Параскаридоз

Неоаскаридоз

Аскаридіоз

Токсокароз і токсаскаридоз

Стронгілятози

Стронгілідози коней

Стронгілятози жуйних

Хабертіоз

Буноотомоз

Езофагостомоз

Трихостронгілідози

Стронгілятози м'ясоїдних

Анкілостомоз і унцинаріоз

Амідостомоз гусей

Стронгілятози дихального апарата

Диктіокаульоз

Протостронгілідози

Метастронгільоз

Сингамоз

Спіруратози

Телязіоз великої рогатої худоби

Спіруратози птиці

Тетрамероз

Стрептокароз

Ехінуріоз

Трихоцефалятози тварин

Трихоцефальоз свиней

Трихоцефальоз жуйних

Трихоцефальоз м'ясоїдних

Трихінельоз

Філяріатози

Онхоцеркоз

Парафіляріоз

Сетаріоз

Дирофіляріоз

Рабдитатози

Стронгілоїдоз

Діоктофіматози

Гістрихоз

Філометроїдоз риб

Акантоцефальози

Макраканторинхоз свиней

Поліморфоз і філікольоз птиці

ВЕТЕРИНАРНА АРАХНОЛОГІЯ І АРАХНОЗИ ТВАРИН

Паразитиформні кліщі

Вароатоз (варооз) бджіл

Акариформні кліщі і арахнози тварин

Саркоптидози

Саркоптоз свиней

Саркоптоз коней

Нотоедроз

Псороптидози

Псороптози

Псороптоз овець

Псороптоз великої рогатої худоби

Псороптоз коней

Псороптоз кролів

Хоріоптози

Отодектоз

Кнемідокоптоз

Демодекози

Демодекоз великої рогатої худоби

ВЕТЕРИНАРНА ЕНТОМОЛОГІЯ І ЕНТОМОЗИ ТВАРИН

Оводові хвороби тварин

Гіподерматози великої рогатої худоби

Естроз овець

Ринестроз коней

Гастрофільоз однокопитних

Зоофільні мухи

М'ясні мухи

Кровосисні комахи (гнус)

Ґедзі

Комарі

Мошки

Мокреці

Москіти

Кровососки

Сифункулятози

 

Паразитизм, закони (аксіоми) та рівні паразитизму

Паразитизм (від гр. para — біля, близько, поряд, sitbos — харчування, живлення, sitien — їсти) —особливий тип біотичних зв'язків організмів у біосфері, один з типів антагоністичного співіснування генетично різнорідних організмів та їх популяцій. Паразитизм — така форма співжиття, при якому один організм (паразит) використовує поживні речовини та середовище мешкання іншого організму (живителя).

Таким чином, паразити — тваринні й рослинні організми, які у процесі еволюції пристосувалися споживати енергію і використовувати біомасу інших тваринних та рослинних організмів. Паразити можуть жити в клітинах, тканинах, порожнинах органів, на поверхні тіла живителів. Паразитичні організми є серед вірусів, мікоплазм, хламідій, бактерій, грибів, найпростіших, кліщів, комах та інших організмів.

У природних біоценозах паразитизм є необхідним фактором, одним з важливих механізмів саморегуляції складу й кількості видів та їх популяцій, однак у антропозооценозах він повинен бути регульованим, щоб не викликати хвороб серед тварин та людей, не нанести збитків сільському господарству.

Слід зазначити, що різні типи взаємовідносин організмів можуть переходити з одного в інший (мутуалізмDкоменсалізмDпаразитизм). У природі є такі види взаємовідносин, коли важко розмежувати різні типи відносин організмів.

Закони (аксіоми) паразитизму.

1. Усі живі тіла, які є відкритими системами й знаходяться у навколишньому середовищі, схильні до заселення іншими живими тілами, рослинними організмами, які мають вищий репродуктивний, адаптивний та метаболічний потенціали.

2. Таке заселення формує симбіоз — співжиття організмів різного рівня зоологічного світу. Згідно із законами природи, симбіоз включає усю різноманітність типів популяційних взаємовідносин. При цьому паразитизм є одним з типів негативних взаємовідносин при обов'язковому досягненні певної рівноваги у природі.

3. Деякі типи співжиття (в основному паразитизм) можуть порушувати сталість внутрішнього середовища деяких організмів, наприклад, живителів. Ці порушення проявляються у живителя макро- та мікроструктурними змінами на різних рівнях сумісності або переходу живителя на шлях біологічного регресу хвороби.

4. Порушення у одному організмі при негативних взаємовідносинах поширюється на всю популяцію виду живителя. У біоценозах це фактор регулювання складу та кількості видів, в антропозооценозах— причина хвороб тварин та людини.

Рівні паразитизму.

Залежно від локалізації, способу паразитування розрізняють такі рівні паразитування.

1. Генетичний рівень паразитизму — контакт живителя відбувається на рівні геному клітини. Це віруси — облігатні паразити клітин.

2. Клітинний рівень паразитизму. Це коли прокаріотні та каріотні організми контактують з живителем як внутрішньоклітинні паразити, які редукують у цитоплазмі (мікоплазми, хламідії, еймерії, токсоплазми, піроплазміди, саркоцисти та ін.).

3. Тканинний рівень паразитування мають личинки гельмінтів, комах та інших паразитів (личинки аскаридат, делафондій, тріхінел, оводів).

4. Органо-порожнинний рівень паразитизму має більшість статевозрілих нематод шлунково-кишкового та респіраторного трактів (аскаридати, оксіурати, трихоцефали та ін.).

Є також змішані рівні: клітинно-тканинно-порожнинний, тканинно-порожнинний при паразитуванні личинкових та імагінальних стадій, а також при одночасній локалізації паразитів з різних груп (найпростіших, гельмінтів, комах та ін.).

Класифікація паразитів.

Залежно від часу (строку) паразитування паразитів поділяють на такі групи: тимчасові та стаціонарні.

Тимчасові паразити це такі, які живуть, розмножуються у навколишньому середовищі, а тварин використовують тільки для живлення (комарі, іксодові кліщі та ін.).

Стаціонарні паразити живуть і розмножуються всередині або зовні організму живителя тривалий час. Цих паразитів також поділяють на дві групи^ постійні та періодичні.

Постійні паразити це такі, які від народження до смерті знаходяться всередині або зовні організму, де відбуваються усі стадії їх життя. Це воші, волосоїди, коростяні кліщі, трихінели.

Періодичні паразити інвазують живителя тільки тривалий час, знаходячись у стадіях личинки або статевозрілій. Це — ґедзі, мухи-вольфартії, такі біо- та геогельмінти, як фасціоли, статевозрілі цестоди, аскаридати, оксіурати, стронгіляти та ін. Перелічені гельмінти виділяють яйця або личинки в навколишнє середовище, де вони стають інвазійними, а потім заражають живителя.

Залежно від локалізації паразитів поділяють на ендо- і ектопаразитів.

Ендопаразити паразитують у внутрішніх органах і тканинах живителя. Це усі паразитичні найпростіші, гельмінти.

Ектопаразити — живуть на зовнішніх покривах тіла живителя (коростяні кліщі, волосоїди та ін.).

За стадією розвитку паразитів також поділяють на ларвальні та імагінальні.

Ларвальні (личинкові) паразити — це коли захворювання тварин та людини спричиняють личинки паразитів — гельмінтів (цистицерки, ценури, ехінококи, трихінели), комахи (оводи).

Імагінальні паразити спричиняють інвазії у статевозрілій стадії (імагінальні цестоди).

За ступенем специфічності розрізняють облігатно-специфічних паразитів, які локалізуються в обмеженому колі живителів (еймерії, піроплазміди, бичачий ціп'як та ін.). Неспецифічні — паразитують у багатьох видів живителів (фасціоли, опісторхіси, тениїди, токсоплазми, трихінели).

За кількістю живителів паразити бувають моноксенні (одно-живильні) та гетероксенні (багатоживильні).

Моноксенні паразити при своєму розвитку мають одного живителя (еймерії, трихомонади, балантидії, аскаридати, оксіурати, більшість стронгілят та ін.).

Гетероксенні паразити у своєму розвитку використовують двох і більше живителів (токсоплазми, трематоди, цестоди, деякі нематоди).

Розрізняють також несправжніх (фальшивих) паразитів. Несправжні (фальшиві)—вільноживучі організми, які деякий час можуть перебувати у тілі іншої тварини при випадковому потраплянні. Прикладом несправжнього паразитизму є кормові кліщі, які потрапляють у шлунково-кишковий тракт тварин. Іноді вони спричиняють порушення його функції. Цих кліщів та їх яйця частково знаходять при копроскопічному дослідженні.

Функціональні та морфологічні адаптації паразитів до живителів.

Основоположник еколого-паразитологічної школи, автор підручника «Загальна паразитологія» (1941, 1962 рр.) російський професор В.А.Догель зазначав, що «Ніде у тваринному царстві не проявляються з такою силою пристосовні реакції організмів, як у паразитів. Ці пристосування є численними й різноманітними».

Усі пристосування (адаптації) поділяють на морфологічні та біологічні. Морфологічні адаптації в свою чергу поділяють на прогресивні і регресивні.

До прогресивних морфологічних адаптацій відносять зміни у фіксаційному апараті багатьох гельмінтів та інших паразитів. У гельмінтів, які живуть в шлунково-кишковому тракті, з'явилися нові органи фіксації: у цестод—присоски й гачки на сколексі, у трематод і нематод — кутикулярні шипи, у акантоцефалів — гачки на хоботку. Фіксаційний апарат дуже розвинений у паразитичних комах, які мають на кінцівках кігтики, присоски (коростяні кліщі, кровососки, воші та ін.).

При переході на паразитичний спосіб життя у червів збільшилися розміри тіла. Цестоди, які використовують у поживні речовини усією поверхнею тіла, досягають довжини 5—10 м (бичачий ціп'як, гідатигенний ціп'як, стьожак широкий). Паразитичні нематоди, порівняно з вільноживучими нематодами також мають збільшений розмір тіла: аскариди коней до 30—40 см, діоктафіма собак до 1 м, ришта — підшкірний паразит людини 1 —1,2 м, а плацентарна нематода кашалота до 7—8 м.

Іксодові кліщі (самки) під час ссання крові у живителів здатні збільшувати розмір тіла в кілька десятків разів.

Прогресивною адаптацією є ускладнення ротових органів у кровосисних комах. Вільноживучі комахи мають жувальний ротовий апарат, а паразитичні — колючо-сисний, призначений для насмоктування крові та фіксації на живителі.

З різних систем організму паразитів у бік ускладнення змінюється статева система, оскільки функція розмноження у них домінує.

Регресивні морфологічні адаптації розвиваються також під впливом паразитичного способу життя. Деякі органи різних систем редукувалися або зникли. Це, зокрема, органи пересування гельмінтів, зору, травної, кровосисної, нервової систем цестод, скреблянок, деяких кліщів та комах.

Біологічні адаптації. Основними біологічними функціями життя кожного організму є пристосування, що зумовлюють збереження особини та виду. Збереження життя організму залежить насамперед від живлення, а збереження виду —від розмноження.

Паразитичні організми одержують безперервне підсилене живлення і мають високу плодючість. Наприклад, самка бичачого ціп'яка щоденно виділяє у зовнішнє середовище від 200 тис. до 4 млн, а свинячої аскариди — до 250 тис. яєць.

Серед паразитичних червів (усі цестоди та більшість трематод) поширений гермафродитизм, коли з однієї особини розвинені чоловічі й жіночі статеві органи, що значно підвищує здатність їх до репродукції.

Серед паразитичних організмів значно поширений партеногенез — вид статевого розмноження, при якому жіноча статева клітина розвивається без запліднення. Наприклад, розвиток личинкових стадій фасціол відбувається у тілі молюска партеногелетичним розмноженням (з однієї личинки — мірацидія утворюється понад 100 церкаріїв). Партеногенетично розмножуються деякі личинки цестод (цистицерки, ехінококи, альвеококи), самки рабдидат — стронгілоїди.

Для цестод характерна біологічна адаптація — дестробіляція — відторгнення від тіла стробили зрілих члеників, що підвищує плодючість цестод та омолоджує їх.

Середовище життя паразитів надзвичайно різниться від такого вільноживучих організмів, через що у паразитів з'явилося багато біологічних пристосувань. Це — поширення паразитів через навколишнє середовище або проміжних і додаткових живителів; стійкість їх зародків (яєць, личинок, цист) проти різних факторів навколишнього середовища; пристосування життєвих циклів паразитів до життєвих циклів живителів та багато інших адаптацій.

Категорії живителів паразитів.

Живителем називають тварину або людину, в організмі якої паразит тимчасово чи постійно живе, розмножується або знаходиться в будь-якій стадії.

Залежно від особливостей паразитування розрізняють такі категорії Живителів: дефінітивні, проміжні, додаткові, резервуарні.

Дефінітивний (остаточний) — це живитель, в організмі якого паразит досягає статевозрілої стадії, розмножується і виділяє інвазійний фактор (яйця або личинки). Наприклад, жуйні та інші тварини — для фасціол, дикроцелій, парамфістоматид; м'ясоїдні — теніїд, кошачі — для токсоплазм.

Проміжний — це живитель, в організмі якого личинкова стадія розвивається нестатевим шляхом. У цього живителя можуть нагромаджуватися паразити інвазійних стадій або потрапляти в навколишнє середовище їх виділення. Так, у переважної більшості трематод проміжні живителі — це різні види молюсків; для личинок цестод велика кількість сільськогосподарських та промислових тварин, а іноді людина; для найпростіших токсоплазм — це жуйні, м'ясоїдні тварини, людина.

У розвитку деяких гельмінтів є два проміжних живителі. У цьому випадку другого називають додатковим. Наприклад, різні види риб для деяких трематод (опісторхісів, клонорхісів, меторхісів та ін.), мурашки для дикроцелію.

Проміжні та додаткові живителі можуть бути їжею дефінітивного, що викликає його зараження. Іноді личинки виходять з тіла проміжного живителя у навколишнє середовище, де стають інвазійними, потім активно або пасивно потрапляють у організм дефінітивного живителя.

Резервуарний — це живитель, в організмі якого паразит не розвивається, а тільки нагромаджується та зберігається в інвазійній стадії. Такий живитель необов'язковий у циклі розвитку паразита, однак він кумулює і переносить інвазію, призводить до інтенсивнішого ураження дефінітивного живителя. Наприклад, личинки свинячої аскариди можуть нагромаджуватися в організмі дощових черв'яків.

Залежно від умов, які витримує паразит в організмі, гостальної специфічності живителя, розрізняють облігатних і факультативних живителів.

Облігатні (обов'язкові) живителі забезпечують паразитам найбільш сприятливі умови для життєдіяльності. У таких живителях паразити інтенсивно розмножуються, добре виживають, швидко досягають статевозрілої стадії та зумовлюють клінічний прояв хвороби (організм собаки для токсокар, великої рогатої худоби для специфічних бабезій, свиней для свинячої аскариди).

У тілі факультативних живителів паразити живуть, але не знаходять добрих умов для свого розвитку, оскільки вони не адаптовані до цих живителів, частково не завершують свого циклу розвитку або гинуть (дикі ссавці для піроплазмід, сільськогосподарські тварини, качки для дрепанідотеній).

В термінології ветеринарної та медичної протозоології інколи використовують термін «перенощик».

Перенощики — це кровосисні кліщі та комахи. Вони передають збудника від хворої тварини або паразитоносія до здорової тварини або людини. Перенощиків поділяють на біологічних (специфічних) і механічних (неспецифічних). Біологічні перенощики це такі, в організмі яких збудник проходить частину свого життєвого циклу. В тілі механічного перенощика збудник не розвивається, а тільки нагромаджується. Передається збудник у період живлення перенощика на хворій тварині, паразитоносії, а потім на сприйнятливій тварині. Хвору тварину, або паразитоносія, називають донором, сприйнятливу — реципієнтом.

Вплив зоопаразитів на живителів.

Патогенна дія паразитичних найпростіших, гельмінтів, кліщів та комах. Вплив зоопаразитів на організм живителів проявляється неоднаково, що залежить від виду збудника, інтенсивності інвазії, віку живителя, його резистентності, умов утримання, годівлі та інших факторів.

Вплив паразитичних найпростіших залежить від патогенності, вірулентності, специфічності до живителя, реактивності організму, природної та набутої резистентності живителя. Патогенність паразитичного найпростішого — це видова ознака кожного збудника. Деякі з них суворо патогенні для визначеного живителя. Наприклад, еймерії птахів — тільки для птахів, еймерії свиней — для свиней. Інші найпростіші патогенні для багатьох видів живителів: токсоплазми, цистоізоспори, саркоцисти, трипаносоми. Вірулентність—це ступінь патогенності, властивість викликати ураження в організмі. Так, при пасажуванні збудників протозойних інвазій через організм певних видів тварин їх вірулентність може підсилюватися або знижуватися. Вірулентність паразитичних найпростіших також залежить від тропічності збудників, тобто в яких клітинах організму живителя вони локалізуються, розмножуються, які зміни викликають у клітинах. Наприклад, бабезіїди — це паразити еритроцитів, вони спричиняють їх гемоліз і розвиток гемолітичної жовтяниці. Інший приклад, еймерії — паразити епітеліальних клітин переважно шлунково-кишкового тракту. Вони розмножуються у цитоплазмі, руйнують клітину, порушують травлення. Більшість паразитичних найпростіших — це внутрішньоклітинні паразити і в процесі еволюції у них виникли й закріпилися реакції проникнення у клітину. їх розмноження з формуванням вегетативних та статевих стадій розвитку призводить до дистрофії, некробіозу або некрозу клітин.

Деякі види найпростіших більші за розміром, ніж клітини, і тому діють як тканинні паразити (балантидії, трихомонади, трипаносоми).

Вплив гельмінтів на організм живителя також залежить від локалізації, стадії розвитку, наявності або відсутності міграції личинок гельмінтів та інших факторів. Традиційно розрізняють: механічний, алергічний, токсичний, трофічний, інокуляторний вплив гельмінтів на живителя. Так, за допомогою гачків, шипів, присосок, зубів гельмінти пошкоджують слизову оболонку кишечника або інших органів. Антигени та продукти життєдіяльності і розпаду червів, особливо при міграції личинок, спричиняють алергічні реакції. Алергічна дія — це найважливіший фактор патогенезу гельмінтозів, які відносять також до алергічних захворювань. Токсична дія гельмінтів зумовлена токсинами (метаболітами), які вони виділяють при життєдіяльності. При первинному ураженні токсична дія може бути вирішальним фактором загибелі тварин, особливо молодняка. Інокуляторний вплив сформулював російський академік К.І.Скрябін: «Гельмінти відкривають ворота інфекції». Так, при пошкодженні слизової оболонки шлунково-кишкового та респіраторного тракту, особливо при міграції, гельмінти інокулюють патогенні мікроорганізми у кров або активізують умовно патогенну мікрофлору організму живителя. При їх наявності знижується резистентність організму живителя, загострюються інфекційні хвороби, вони також можуть зумовлювати комплексні гельмінтозно-мікробні асоціації.

Вплив кліщів та комах на організм живителя також залежить від локалізації, характеру паразитування, інтенсивності інвазії, резистентності живителя. Коростяні кліщі викликають різні види корости. Вони або активно проникають у шкіру, або прикріплюються хоботком і добувають поживні речовини. Таким чином, це сумарний вплив: травма шкіри, токсичність слини, розвиток запалення підшкірного шару з дією на нервові закінчення (свербіж).

Залежно від локалізації кліщів їх поділяють на коростяних, нашкірників, шкіроїдів, демодексів. Інші — іксодові кліщі є кровосисами і перенощиками багатьох збудників заразних захворювань. Личинки інших комах-гіподерм при тривалій міграції травмують шкіру, стравохід та інші тканини, що призводить до утворення гематом у підшкірній клітковині і проникнення гноєтворних мікробів. Інші кровосисні комахи-мошки інокулюють гемолітичний токсин, що викликає нервові явища (симуліотоксикоз). Взагалі кровосисні комахи (ґедзі, мухи-жигалки) можуть виссати велику кількість крові. Наприклад, ґедзі великих' розмірів (20—30 мм) — до 300—500 мг.

Інколи, коли в організмі живителя одночасно локалізуються і розмножуються паразити різних таксономічних груп і спричинюють змішані інвазії, це ускладнює патогенний вплив, діагностику, лікування та профілактику паразитоценозів.

Походження паразитизму.

Паразитизм має різноманітне походження. Різні типи паразитизму — ендо- та ектопаразитизм — виникли різними шляхами.

Більша частина ектопаразитів виникла з хижаків. Так, п'явки є хижаками для дрібних безхребетних організмів і тимчасовими ектопаразитами для великих хребетних тварин. Багато прикладів такого походження можна навести в членистоногих: комах, кліщів, які були як хижаки, а потім стали ектопаразитами. Причому тривалість паразитування змінювалася: спочатку вони висисали кров, а потім живилися і жили (воші, блохи, іксодові кліщі та ін.).

У деяких випадках ектопаразитичні організми виникали з тих, які вели сидячий (прикріплений) спосіб життя (наприклад, інфузорії). Личинки деяких комах (зокрема, вольфартій) стали ектопаразитами після коменсального способу життя.

Ендопаразити у своїй більшості походять від вільноживучих предків як результат поступового пристосування до існування в іншому організмі. Так, паразитами травних органів стали вільноживучі організми, які потрапляють у кишечник інших тварин разом із кормом. У більшості випадків такі організми гинули, однак, ті, у яких вироблялися речовини, що захищали від дії травних ферментів живителя і розвивалися інші пристосування, жили й починали паразитувати.

Вважається, що інші форми ендопаразитизму виникли з кишкового: з кишечника паразити проникали у кров і різні органи.

 

Скотный двор

На сайте Скотный двор

Ви дивилися сторінку - Паразитизм, закони (аксіоми) та рівні паразитизму

Наступна сторінка     -  Вчення про інвазійні хвороби

Попередня сторінка  -  Типи взаємовідносин організмів

Вернутися на початок сторінки - Паразитизм, закони (аксіоми) та рівні паразитизму

Установка китайского двигателя на культиватор крот.

Скотный двор

 

   

Ðåéòèíã@Mail.ru