Паразитологія та інвазійні хвороби
сільськогосподарських тварин


В.К. Чернуха (ред.), Ю.Г.Артеменко, В.Ф. Галат та ін. — К.: Урожай, 1996.


Зміст

ЗАГАЛЬНА ПАРАЗИТОЛОГІЯ

Визначення паразитології, її зміст та значення

Історія розвитку наукових шкіл зоопаразитологів, паразитологічні дослідження в Україні

Біологічні основи паразитизму

Типи взаємовідносин організмів

Паразитизм, закони (аксіоми) та рівні паразитизму

ВЧЕННЯ ПРО ІНВАЗІЙНІ ХВОРОБИ

Економічні збитки, які спричиняють інвазійні хвороби

Епізоотологія інвазійних хвороб

Вчення Є.Н.Павловського про природну вогнищевість трансмісивних хвороб

Вплив навколишнього середовища та фауни живителів на перебіг інвазії

Імунітет при інвазійних хворобах тварин

Ветеринарна паразитоценологія

Принцип планування протипаразитарних заходів

Основи профілактики інвазійних хвороб

ПРОТОЗООЗИ ТВАРИН (НАЙПРОСТІШІ ТА ПРОТОЗОЙНІ ХВОРОБИ

Піроплазмідози

Бабезіоз великої рогатої худоби

Бабезіоз овець та кіз

Бабезіоз коней

Бабезіоз собак

Тейлеріоз

Кокцидіїдози тварин

Еймеріози тварин

Еймеріоз курей

Еймеріоз кролів

Еймеріоз великої рогатої худоби

Еймеріоз овець

Кокцидіїдози свиней

Токсоплазмоз

Ізоспорози собак і котів

Саркоцистоз

Криптоспоридіоз

Трихомоноз

Парувальна хвороба

Гістомоноз

Балантидіоз

Хілодонельоз

Іхтіофтиріоз

Нозематоз

Амебіоз

Анаплазмоз

Еперітрозооноз

Бореліоз

ВЕТЕРИНАРНА ГЕЛЬМІНТОЛОГІЯ

Визначення, зміст і обсяг ветеринарної гельмінтології

Основні етапи розвитку та вклад українських вчених у вивчення гельмінтозів тварин

Патогенез і особливості імунітету при гельмінтозах

Імунітет при гельмінтозах

Діагностика гельмінтозів

Епізоотологічна класифікація гельмінтозів

Основні принципи заходів боротьби з гельмінтозами

Трематоди і трематодози тварин

Трематодози жуйних

Фасціольоз

Дикроцеліїдози жуйних

Дикроцеліоз

Еуритремагоз

Парамфістомататози тварин

Парамфістомидози

Опісторхоз

Простогонімоз

Ехіностоматидози

Нотокотилідози

ЦЕСТОДИ І ЦЕСТОДОЗИ ТВАРИН

Ларвальні цестодози

Теніаринхоз — цистицеркоз

Теніоз — цистицеркоз

Цистицеркоз тенуікольний

Цистицеркоз пізиформний

Цистицеркоз овісний

Ценуроз церебральний

Ценуроз м'язової тканини та підшкірної клітковини (ценуроз Скрябіна)

Ехінококоз

Альвеококоз

Імагінальні цестодози

Теніїдози

Теніози

Мультицептози

Ехінококоз

Альвеококоз

Дипилідіоз

Дифілоботріоз

Мезоцестоїдози м'ясоїдних

Аноплоцефалятози

Монієзіоз

Тизанієзіоз

Авітеліноз

Стилезіоз жуйних

Аноплоцефалідози коней

Гіменолепідатози

Дрепанідотеніоз

Гіменолепідози

Райєтинози

Давеніоз

Амеботеніоз і хоанотеніоз

Цестодози риб

Кавіоз

Каріофільоз

Ботріоцефальоз

Лігулідози

НЕМАТОДИ І НЕМАТОДОЗИ

Оксиуратози

Оксиуроз

Скрябінемоз

Пасалуроз

Гетеракідоз

Гангулотеракідоз

Аскаридатози

Аскаридоз свиней

Параскаридоз

Неоаскаридоз

Аскаридіоз

Токсокароз і токсаскаридоз

Стронгілятози

Стронгілідози коней

Стронгілятози жуйних

Хабертіоз

Буноотомоз

Езофагостомоз

Трихостронгілідози

Стронгілятози м'ясоїдних

Анкілостомоз і унцинаріоз

Амідостомоз гусей

Стронгілятози дихального апарата

Диктіокаульоз

Протостронгілідози

Метастронгільоз

Сингамоз

Спіруратози

Телязіоз великої рогатої худоби

Спіруратози птиці

Тетрамероз

Стрептокароз

Ехінуріоз

Трихоцефалятози тварин

Трихоцефальоз свиней

Трихоцефальоз жуйних

Трихоцефальоз м'ясоїдних

Трихінельоз

Філяріатози

Онхоцеркоз

Парафіляріоз

Сетаріоз

Дирофіляріоз

Рабдитатози

Стронгілоїдоз

Діоктофіматози

Гістрихоз

Філометроїдоз риб

Акантоцефальози

Макраканторинхоз свиней

Поліморфоз і філікольоз птиці

ВЕТЕРИНАРНА АРАХНОЛОГІЯ І АРАХНОЗИ ТВАРИН

Паразитиформні кліщі

Вароатоз (варооз) бджіл

Акариформні кліщі і арахнози тварин

Саркоптидози

Саркоптоз свиней

Саркоптоз коней

Нотоедроз

Псороптидози

Псороптози

Псороптоз овець

Псороптоз великої рогатої худоби

Псороптоз коней

Псороптоз кролів

Хоріоптози

Отодектоз

Кнемідокоптоз

Демодекози

Демодекоз великої рогатої худоби

ВЕТЕРИНАРНА ЕНТОМОЛОГІЯ І ЕНТОМОЗИ ТВАРИН

Оводові хвороби тварин

Гіподерматози великої рогатої худоби

Естроз овець

Ринестроз коней

Гастрофільоз однокопитних

Зоофільні мухи

М'ясні мухи

Кровосисні комахи (гнус)

Ґедзі

Комарі

Мошки

Мокреці

Москіти

Кровососки

Сифункулятози


   Література
   Карта сайту

Диктіокаульоз

Диктіокаульози (Dictyocauloses) — хвороби овець, кіз, великої рогатої худоби і деяких інших тварин, збудниками яких є нематоди з родини Dictyocaulidae, причому у більшості тварин паразитують свої специфічні види диктіокаул.

Збудниками хвороби у дрібних жуйних є Dictyocaulus filaria (зустрічається також у верблюдів; північних оленів та деяких диких жуйних тварин), у великої рогатої худоби. — Dictyocaulus viviparus, у коней — Dictyocaulus arnfildi. Локалізуються диктіокаули в бронхах і трахеї тварин. Проявляється хвороба ознаками бронхіту, бронхопневмонії та ентериту. Найбільш чутливі до захворювання ягнята та вівці віком до одного року, а також молодняк великої рогатої худоби, буйволи й зебу. Зустрічається це захворювання майже повсюди, проте диктіокаульоз великої рогатої худоби в Україні частіше реєструють у районах Полісся та Лісостепу, а диктіокаульоз дрібних жуйних — у деяких областях степової зони.

Диктіокаульоз завдає великої шкоди вівчарству і м'ясо-молочному скотарству внаслідок масового падежу, відставання молодняка в рості й розвитку, зниження продуктивності хворих тварин та підвищення сприйнятливості інвазованих тварин до заразних і незаразних хвороб.

Характеристика збудників.

Диктіокаули мають ниткоподібну форму тіла, білувато-жовтого кольору, витончене з обох боків, середнього розміру, від 3 до 15 см довжиною. D. filaria — більші за розміром, спікули у самців панчохоподібної форми, свіжовиділені личинки на головному кінці мають гудзикоподібне утворення (рис. 53). У D. viviparus хвостовий кінець і спікули прямі й менші за розміром, у личинок на передньому кінці тіла немає гудзикоподібного утворення.

Головний кінець, хвостові кінці самки та самця і личинка Dictyocaulutus filaria

Рис. 53. Головний кінець, хвостові кінці самки
та самця і личинка Dictyocaulutus filaria (за Боєвим)


Розвиваються диктіокаули прямим шляхом (без участі проміжних живителів). Самки в бронхах і трахеї відкладають величезну кількість зрілих із сформованими личинками яєць, які разом з мокротою потрапляють у ротову порожнину й заковтуються. У кишечнику з яєць вилуплюються личинки першої стадії, які разом з фекаліями виділяються назовні. З носових отворів, минаючи шлунково-кишковий тракт, в навколишнє середовище також потрапляє частина яєць, з яких виходять личинки першої стадії.

При сприятливих умовах (температура + 17—-30 °С), достатній вологості (не нижче 55 %) і наявності кисню личинки диктіокаул двічі линяють і стають інвазійними (D. filaria — через 7—6 днів, а D. viviparus — через 3—5 днів). При температурі ниже +10°С і вище 30 °С личинки диктіокаулів не розвиваються. У вологому середовищі при температурі +10—16 °С на пасовищах личинки зберігають життєздатність до 2—4 міс.

Заражаються жуйні диктіокаульозом при проковтуванні інвазійних личинок збудника з травою або водою. У кишечнику тварин личинки скидають чохлик, активно проникають у лімфатичні судини й вузли, де відбувається третє линяння. Потім по лімфатичній і кровоносній системах личинки заносяться у легені, просвердлюють кровоносні судини й потрапляють в альвеоли, бронхіоли, бронхи та трахею. В організмі тварин паразити досягають дорослого стану й живуть до 12 міс.

Епізоотологічні дані.

Джерелом поширення інвазії є жуйні, інвазовані диктіокаулюсами, і тварини-паразитоносії, причому зараження відбувається головним чином на пасовищах і в місцях водопою. Факторами передачі інвазії є вода з калюж та боліт, а також трава на вологих ділянках пасовищ. Велика кількість інвазійних личинок може збиратися на тирлах, яких тривалий час не змінюють. Поширенню диктіокаульозу сприяє скупчене випасання на обмеженій території різних вікових груп тварин, особливо в дощові роки.

Сезонна динаміка неоднакова й залежить від кліматичних умов. Максимальна зараженість у овець і кіз спостерігається навесні. Перший спалах буває у липні — серпні з наростанням у серпні — вересні. Другий реєструють у січні — лютому з максимальним збільшенням у березні — квітні і супроводжується значною загибеллю хворих тварин.

У великої рогатої худоби значного поширення диктіокаульоз досягає у серпні — вересні, з жовтня інвазія знижується і стає мінімальною у кінці зими й навесні. Найбільш чутливі до диктіокаульозу телята у віці 4—9 міс, потім — у 9—18 міс і дорослі тварини.

Патогенез.

Залежить від інтенсивності інвазії, фізіологічного стану й реактивності організму. Личинки та молоді диктіокаули травмують стінки кишок, кровоносні й лімфатичні судини, легеневу та печінкову тканину, а також слизову оболонку бронхів. Дорослі нематоди і слиз можуть закупорювати бронхи.

Продукти життєздатності і розпаду гельмінтів викликають інтоксикацію, сенсибілізацію і алергічний стан організму (еозинофілію тощо). Внаслідок зазначених явищ розвиваються бронхіт і бронхопневмонія, а в кишечнику — катаральне або катарально-гнійне запалення, знижується секреторна й моторна функції шлунково-кишкового тракту, порушується корелятивна функція центральної нервової системи. Спостерігається також еозинофілія, лейкоцитоз, нейтрофілія, знижується кількість еритроцитів і гемоглобіну. Запальні процеси в легенях і тонких кишках диктіокаульозної етіології знижують резистентність організму телят ягнят, сприяють виникненню або ускладненню вторинних інфекційних захворювань, погіршенню загального стану інвазованих тварин.

Імунітет.

Імунітет при диктіокаульозі добре виражений. Спостерігається вікова несприйнятливість, а також утворюється стійкий імунітет після перехворювання та штучної імунізації, особливо в перші місяці життя.

Клінічні ознаки.

У овець розрізняють легку, тяжку й безсимптомну форми диктіокаульозу. Перші ознаки хвороби виявляють з моменту проникнення інвазійних личинок диктіокаулів у слизову оболонку кишечника та лімфатичні судини (пронос і загальне пригнічення). Через 1—1,5 міс після зараження у хворих спостерігається кашель, який пізніше посилюється, стає сухим і болючим, прискорене й утруднене дихання. З носових отворів виділяється слизово-серозна рідина. Температура тіла підвищена до 40—41 °С. При високій інтенсивності інвазії у молодняка поточного року народження пригнічений стан, розвивається недокрів'я, виснаження і набряки. Хвороба нерідко закінчується смертю. При добрих умовах утримання, повноцінної годівлі і слабкій інтенсивності інвазії перебіг хвороби безсимптомний.

Деякі автори у клінічному прояві хвороби виділяють чотири періоди: латентний — продовжується від декількох годин до 7— 8 діб, період виявлених симптомів збоку органів травлення і дихання. Останній постінвазійний період у овець починається після самовідходження диктіокаул.

У молодняка великої рогатої худоби поточного року народження клінічні ознаки хвороби добре виражені. У нього погіршується апетит, посилюється перистальтика кишечника, спостерігається пронос і пригнічений стан. Через 3—4 тижні у хворих з'являється задишка, прискорене дихання, атонія передшлунків, блідість слизових оболонок.

Патологоанатомічні зміни.

При розтині трупів основні патологоанатомічні зміни виявляють у легенях: запалення слизових оболонок бронхів і трахеї, вони заповнені пінистою рідиною і диктіокаулами. В легенях уражені ділянки мають тістоподібну консистенцію, мармуровість, при надавлюванні чути хрустіння.

Діагностика.

Прижиттєвий діагноз ставлять на підставі гельмінтоларвоскопічних досліджень з урахуванням епізоотологічних даних та клінічних ознак. Проби фекалій досліджують за методом Бермана-Орлова, Щербовича або Вайда (від овець і кіз). Для диференціації личинок диктіокаул від личинок інших стронгілят на предметне скло до досліджуваної проби додають 1—2 краплі водного розчину метиленового синього, від якого личинки диктіокаул набувають світло-бузкового кольору, а личинки інших нематод залишаються незабарвленими.

Посмертно диктіокаульоз діагностують при виявленні збудників у бронхах і трахеї та відповідних патологоанатомічних змін.

Лікування.

Для дегельмінтизації жуйних при диктіокаульозі застосовують: дитразину цитрат, ціазон, дивезид, водний розчин йоду, аерозоль йодистого алюмінію та імпортні препарати — нілверм, тетрамізолу гранулят, лівомізол, препарати фенбендазолу (панакур, фенкур, сипкур, бровадозол), фебантел (ринтал), локсуран, мебенвету гранулят, івомек та ін.

Дитразину дитрат призначають у формі свіжовиготовленого 25 %-ного розчину (простерилізованого на водяній бані) великій рогатій худобі у дозі 2 мл на 10 кг маси тварини (сухої речовини 0,05 г/кг) підшкірно триразово (на перший, другий і четвертий дні), вівцям і козам — у дозі 4 мл на 10 кг маси тварини (сухої речовини 0,1 г/кг) підшкірно (у ділянці шиї або за ліктьовим суглобом) дворазово з добовим інтервалом. Ціазон застосовують вівцям у дозі 0,03 г/кг маси тварини груповим методом у суміші з кормом з профілактичною метою — три дні підряд по одному разу в день, а з лікувальною проводять два триденних курси з інтервалом 1—2 тижні. Дивезид призначають одноразово у формі водного розчину, для виготовлення якого вміст трьох пакетів препарату розчиняють у 750 мл дистильованої води і кип'ятять 5 хв. Виготовлений розчин ін'єктують підшкірно вівцям з профілактичною метою у дозі 2 мл на 10 кг маси тварини, з лікувальною — 3 мл на 10 кг маси тіла; великій рогатій худобі з профілактичною і лікувальною метою — у дозі 1,5 мл на 10 Кг маси тіла, але не більше 20 мл на тварину.

Водний розчин йоду — свіжовиготовлений розчин йоду (1 г йоду кристалічного, 1,5 г калію йодиду, 1500 мл дистильованої або кип'яченої води для овець і 1000 мл для телят) вводять внутрішньотрахеально шприцом у дозах: ягнятам і козенятам — 15—20 мл, а телятам — 0,6 мл/кг маси тварини в кожну легеню. З лікувальною метою розчин йоду застосовують дворазово з добовим інтервалом, з профілактичною — одноразово.

Аерозоль йодистого алюмінію за Лопаревим застосовують для групової дегельмінтизації жуйних при диктіокаульозі. Головним діючим началом аерозолю йодистого алюмінію є йод у формі йодистоводневої кислоти, яка утворюється у бронхах у слизі при розпаді йодистого алюмінію.

Для виготовлення аерозолю на 1 м3 герметичного приміщення потрібно йоду кристалічного або технічного 0,8—1 г, алюмінієвої пудри — 0,07—0,09 і хлористого амонію 0,1 г. В металевих стаканах або відрах змішують алюмінієву пудру з йодом, а потім додають хлористий амоній і кілька крапель води, експозиція 40 хв. З лікувальною метою дегельмінтизацію проводять триразово з інтервалом 3 год, а з профілактичною — одноразово. На 1 м2 підлоги розміщують три дорослі тварини або 4 ягнят.

Нілверм призначають у формі 10 %-ного водного розчину підшкірно або у порошку з кормом вівцям у дозі 0,015 г/кг одноразово, телятам — 0,01 г/кг маси тварини дворазово з інтервалом 24 год. Тетрамізолутранулят застосовують вівцям у дозі 0,01 г/кг маси тіла за діючою речовиною дворазово з інтервалом 24 год. Телятам масою до 100 кг — 0,75 г на 10 кг, більше 100 кг — 0,5 г/10 кг маси тіла дворазово з інтервалом 1—5 діб. Максимальна разова доза 15 г (3 г за діючою речовиною).

Лівомізол телятам вводять підшкірно одноразово в дозі 0,017 г/кг маси тварини за діючою речовиною; мебенвету гранулят одноразово з кормом — 0,02 г/кг маси.

Препарати фенбендазолу (панакур, фенкур, сипкур, бровадозол) призначають всередину індивідуально або груповим способом з кормом у дозі: телятам 10 мг/кг, вівцям 5 мг/кг маси тіла за діючою речовиною. Фебантел (ринтал) призначають індивідуально або груповим методом у дозах: телятам 75 мг/кг маси за діючою речовиною або в формі 10 %-ного грануляту — 75 мг/кг і вівцям відповідно 10 і 100 мг/кг маси тварини. Локсуран — 40 %-ний водний розчин дитразин цитрату призначають великій рогатій худобі в дозі 1,25 мл/10 кг маси тіла підшкірно або внутрішньом'язово триразово на 1—2 і 4-й дні: вівцям і козам — 2,5 мл/10 кг маси тварин підшкірно дворазово з інтервалом 24 год.

Вальбазен — всередину в дозі 7,5 мг альбендазоду на 1 кг маси тіла за діючою речовиною або 3 мл/10 кг маси тіла вівцям та козам і 15 мл/50 кг маси тіла тварини — великій рогатій худобі. Івомек застосовують підшкірно одноразово у дозі 0,2 мг/кг маси тіла.

Профілактика.

Ізольоване стійлове або стійлово-вигульне утримання телят поточного віку народження, а у відгодівельних господарствах і молодняка старших вікових груп. Випасання жуйних на культурних пасовищах із застосуванням загінної системи випасання з використанням кожного загону не більше п'яти діб і повторним його використанням через 3—4 міс або на пасовищах, які не використовували в поточному році під пасовища жуйним.

Обстежують пасовища та дрібні водойми з метою санітарно-гельмінтологічної оцінки. Всіх завезених тварин у період карантинування піддають гельмінтоларвоскопічному дослідженню. При установленні хвороби їх двічі дегельмінтизують з інтервалом 12 днів. З метою хіміопрофілактики диктіокаульозу вівцям і козам щоденно протягом пасовищного сезону згодовують фенотіазин у суміші з сіллю у співвідношенні 1 : 9 з кормом або у вигляді брикетів.

Профілактичні дегельмінтизації проводять: телятам — при перших випадках виявлення інвазії у пасовищний період і навесні до початку сезону випасання. Ягнят — наприкінці літа і все вівцепоголів'я — перший раз восени при переведенні на стійлове утримання і другий — взимку або на початку весни.


Скотный двор


На сайте Скотный двор

Ви дивилися сторінку - Диктіокаульоз

Наступна сторінка      - Протостронгілідози

Попередня сторінка    - Стронгілятози дихального апарата

Повернутися до початку сторінки Диктіокаульоз

1 2 3 4 5 6

7
8

Скотный двор

Скотный двор

Животноводство

Животноводство

Справочник зоотехника-селекционера и контроль-ассистента по молочному скотоводству

Справочник зоотехника-селекционера и контроль-ассистента по молочному скотоводству

Инкубаторы

Инкубаторы

Разведение кур мясо-яичных пород

Разведение кур мясо-яичных пород

Аз-Буки-Веді тваринника

Аз-Буки-Веді тваринника

Паразитологія та інвазійні хвороби сільськогосподарських тварин

Паразитологія та інвазійні хвороби сільськогосподарських тварин

Довідник по заготівлі і зберіганню кормів

Довідник по заготівлі і зберіганню кормів

Довідник зооінженера

Довідник зооінженера

9

Скотный двор

 
Индекс цитирования.